Про дане слово та багатство країни.

Про дане слово та багатство країни.

 

Досить жорсткий матеріал Олега Пелещака щодо нашох бізнес-культури.

Народ України хоче добре жити в багатій державі. І хоче щоб цією державою була Україна.

Я не настільки оптимістичний. Ще до війни я поїхав з України і вважаю що її перспективи сумні. Не через війну. Не через корупцію. Не через владу.

Через жлобство. Через невміння тримати слово. Рівень добробуту народу задають 90% населення. По п’ять відсотків найбагатших та найбідніших маргіналів погоди не роблять.

А 90% українців не бачать зв’язку між своєю нещирістю та своєю бідністю.

От давайте спитаймо пересічного українця — що для нього означає вираз “недоторканність власності”?

Ти знаєш відповідь, мій милий CEO. Для кожного українця це означає “Недоторканність моєї квартири та гаража”. Нехай ніхто не має права зайти до мене, навіть якщо я порушив капітальні стіни та краду електрику в обхід лічильника!!! Це — моє!!! Не маєте права!!! Де постанова суду????

Однак, про недоторканність майна підприємств — мова вже не йде ні грама, завдяки хитрій казуїстиці податкової часів Кровосіся Яновича.

А якщо запитати про маєтки та капітал олігархів — то тут, мабуть, лише кожен десятий стримається від “експропріації експропріаторів”, з одночасним побажанням отруїтись дев’ятьма грамами свинцю.

Та навіть не це є причиною бідності. Справа в тому, що багатство народжується не від власності, не від ресурсів і навіть не від роботи.

Багатство народжується від зобов’язань. Від обіцянок. Від даного та виконаного слова.

Простий приклад. Мобільник в магазині вартує п’ять тисяч гривень. Мобільник на Алі-експресі — тисячу.

Українці щиро впевнені що існує який супер-злодій, котрий краде у них і кладе собі в кишеню оті чотири тисячі. цілком та повністю.

На жаль, це не так. Мобільник в магазині — це той самий предмет, в комплекті з яким йдуть десятки (а можливо й сотні) зобов’язань інших людей.

  • зобов’язання віддати вам мобілку сьогодні, а не відвантажити її через 10 днів;
  • зобов’язання повернути вам гроші за вашої примхи протягом 14 днів;
  • зобов’язання полагодити телефона у разі поломки протягом трьох років;
  • зобов’язання сплатити податки та мита при ввозі телефону

Це — зобов’язання перед тобою, покупцем. А ще є зобов’язання по зарплаті продавцям, прибиральницям, про витрати на кондиціонер в магазині-салоні, ітд, ітд, ітд…- я про них навіть не говорю, бо вони ж не збільшують цінності продукту для тебе, покупця.

І тут криється найбільша таємниця народження багатства.

Справа в тому, що надійне зобов’язання породжує інші зобов’язання. Обіцянка породжує багато інших обіцянок. Одне дане слово — породжує ланцюжком багато-багато-багато багатства.

Так працює економіка США. Так працює економіка Євросоюзу. Так працює економіка Сполученого Королівства, Швейцарії, Японії, Панами, Белізу, Гонконгу, Сінгапуру. Так працює економіка білих людей.

Так не працюють економіки папуасів. Так не працює економіка України.

От наприклад.

Як тільки наш професор боксерських наук став мером Києва — він зразу ж почав класичну війну новообраного мера: з рекламою, з МАФами та з благоустроєм.

От зовсім недавно читаю статтю: Кличко збирається розірвати договори оренди метрополітенівських рекламних площ.

Уяви собі, мій милий CEO, що такий договір оренди укладено в якійсь менш жлобській країні. Країні білих відповідальних людей.

Там такий договір муніципалітет уклав би відповідно до результатів конкурсу чи аукціону — так, як і було зроблено в Києві.

Жодних вимог до учасників конкурсу не було б — аби лишень переможець більше грошей заплатив.

А далі — почалося б дійство під назвою “Білі люди творять своє багатство”.

Компанія, що виграла аукціон, може випустити ОБЛІГАЦІЇ. “Дивіться, у нас — СЛОВО МУНІЦИПАЛІТЕТУ що ми є монополістами реклами в метрополітені. Вкладіть в нас гроші — ми повернемо вам за рік з 30% прибутком!”.

Компанія, що виграла аукціон, може випустити в обіг СВОЄ СЛОВО, свою обіцянку — розмістити рекламу в метрополітені протягом якогось часу. Це слово можна обізвати ф’ючерсом, наприклад.

Інша компанія — рекламна, наприклад, може скупити ці ф’ючерси і продавати в роздріб: перед святами — дорожче, в часі відпусток — дешевше, а оголошення на 2 дні — “Пробач мене, кохана” — ну дуже дорого. При тому що ні метрополітен, ні монополіст такими дрібницями і не думали б займатись.

Далі. Компанія, що виграла аукціон, укладає угоду з типографією: щотижня передрукувати та обновити матеріали на рекламних площає. Укладає угоду з кур’єрською службою. Укладає угоду з рейтинговим агентством — щоб підтвердити популярність та ефективність носіїв. Ці компанії — типографія, кур’єри, рейтинговики — теж мають право заявити: “Дивіться! У нас є СЛОВО компанії, котра має СЛОВО МУНІЦИПАЛІТЕТУ!!! В нас можна безпечно вкладати гроші! Ми теж створюємо багатство!!!”

І всі ці ф’ючерси, облігації (та акції) можна вивести на БІРЖУ та торгувати ними. Бо біржа — найкраще місце де люди з грошима перетинаються з людьми у яких є СЛОВО. А рейтинг цінних паперів на біржі є найкращим показником надійності кожного з партнерів.

Отож, багатство створюють слова. Обіцянки.

А оспорювання обіцянок державою — руйнують багатство. Руйнують набагато сильніше аніж обстріли Авдіївки та Маріуполя. Бо вони руйнують не фізичні активи а ВІРУ В СЛОВО. Віру в дотримання обіцянок. Віру в державу.

Прокуратура, МВС, ДФС, СБУ…. Ти навіть не уявляєш, мій милий СЕО, масштаби руйнування багатства цими структурами.

Кожен опротестований договір, тендер, приватизація. Кожна не доведена до суду справа. Кожен викликаний на допит інвестор — це руйнація мільярдів доларів українського багатства.

Бо тут от яка цікава фішка. Відданий за безцінь заводик чи земельна ділянка — поверне в бюджет свою вартість сторицею — за умови довіри інвесторів до держави.

Кожна СПРОБА держави повернути ХОЧ ЩОСЬ — відверне від держави сотні інвесторів. Відверне довіру.

В державі, в котрій Є ДОВІРА ДО СЛОВА — кожен долар ЗОБОВ’ЯЗАНЬ породжує сотні доларів похідних зобов’язань. Сотні доларів багатства, яке можна оподаткувати.

В державі, в котрій ДОВІРИ ДО СЛОВА немає — гривна зобов’язань вартує 40 копійок. Бо 60 копійок — премія за ризик. А з 40 копійок — 20 виводяться в тінь. І податки платяться з 20 копійок решти.

Чого бідні? Бо жлоби. Ну а жлоби — дурні завжди, це навіть не обговорюється.

Що робити? Навчитися тримати слово. Змусити ДЕРЖАВУ тримати слово. Змусити ДЕРЖАВУ відповідати за свої слова.

І тоді СЛОВО в Україні буде вартувати мільярди доларів а не 20 копійок. Як у білих людей.

Поделитесь с друзьями: